Інклюзивне навчання – це комплексний процес забезпечення рівного доступу до якісної освіти дітям з особливими освітніми потребами шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах на основі застосування особистісно орієнтованих методів навчання, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності таких дітей. Інклюзивне навчання базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання.

Основними завданнями інклюзивного навчання є:

• здобуття дітьми з особливими освітніми потребами освіти відповідного рівня у середовищі здорових однолітків відповідно до Державного стандарту загальної середньої освіти;

• забезпечення різнобічного розвитку дітей, реалізація їх здібностей;

• створення освітньо-реабілітаційного середовища для задоволення освітніх потреб учнів з особливостями психофізичного розвитку;

• створення позитивного мікроклімату у загальноосвітньому навчальному закладі з інклюзивним навчанням, формування активного міжособистісного спілкування дітей з особливими освітніми потребами з іншими учнями;

• забезпечення диференційованого психолого-педагогічного супроводу дітей з особливими освітніми потребами;

• надання консультативної допомоги сім’ям, які виховують дітей з особливими освітніми потребами, залучення батьків до розроблення індивідуальних планів та програм навчання.

Виокремлення, виключення, обмеження та протиставляння людини суспільству досить часто призводить до створення непродуктивних систем взаємодії між нею і суспільством, особливо це відчувається в освітньому процесі як результат створення окремих, закритих систем навчання і виховання. Закритість в освіті людей з особливими потребами (обдарованих та інвалідів) має певні тактичні переваги (концентрація відповідних спеціалістів, можливість створити відповідні умови), але в той же час є провальною стратегією стосовно особистісного розвитку та обмеження досягнень цих категорій людей.

Сучасні реалії життя вимагають від людини максимальної реалізації її творчого потенціалу та закладених природою потенцій її вдосконалення. Ефемерність формули щастя людини все більше набуває реалістичних духовних практик і матеріалізованих обрисів, гармонійних моделей (соціальні суспільні моделі Швеції, Норвегії, Фінляндії…).  

                            Людина в сучасному світі

Останнє десятиліття ХХ століття і перше десятиліття ХХІ століття призвело до руйнації багатьох суспільних міфів (зазнають краху закриті суспільні системи), усе частіше різні країни намагаються підвищувати соціальні стандарти як в побуті, медицині, так і в освіті.

Сучасне суспільство вимагає нових підходів до потреб людини. Магістральним напрямом в освіті в останні роки став процес інклюзії, який за основну мету ставить включення й збільшення ступеня участі всіх громадян у соціальному житті і, зокрема, передбачає навчання й виховання дитини з особливими потребами в умовах загальноосвітнього навчального закладу.

 До появи інклюзії спонукали зміни в сучасному світі. За останні п’ятдесят років у житті людини відбулися серйозні глобальні зміни: змінилась якість і тривалість людського життя, постали нові проблеми щодо екології людини.

За останні роки світ досить суттєво звузився, став більш компактним. Усе частіше перебіг тих чи інших подій ми маємо можливість спостерігати миттєво - у рамках реального часу. Світ став більш чутливим до різних змін - у економіці, політиці, екології. Події, які колись відбувались досить далеко, за допомогою глобального телебачення і «всесвітнього павутиння» тиснуть на нашу свідомість, вимагаючи відповідного реагування.

Інформаційний «вал» усе частіше спричиняє психічні проблеми, виснажуючи наші можливості. Але в той же час він надихає нас до пошуків істини, здійснення нових відкриттів. Суперечливість цього процесу примушує шукати в ньому балансу та «золотої середини». Важливою проблемою стає неправильне розуміння інформації, коли людина сприймає сказане або прочитане по-своєму, відхиляючись від первісного контексту. Тому постає нагальна потреба в підготовці та пропедевтиці дитини до інформаційної лавини. Людина має отримати власну систему координат, збагнути, як не заблукати в інформаційних лабіринтах, як віднайти важливу й корисну для себе інформацію.

Уміннями пошуку таких інформаційних координат задля повноцінного та якісного включення в сучасний світ мають бути «озброєні» люди з особливими потребами. Усе частіше робочим місцем і вікном в світ для них стає персональний комп’ютер – саме він допомагає розширити горизонти їхньої взаємодії з суспільством.

Зростання тривалості життя і природне зменшення населення в різних країнах (за прогнозами науковців, до 2050 р. у Болгарії населення має зменшитись на 35%, Свазіленді на 33%, Грузії на 28%, Україні на 28%, Японії на 25%, Молдові на 23%, Росії на 22%,Сербії на 21%, Білорусі, Румунії, Боснії та Герцеговині на 20%) вимагає залучення всього потенціалу населення країн до активної продуктивної діяльності (з одного боку, для допомоги людям похилого віку, з іншого боку, для покриття нестачі робочих рук на ринку праці).

«Блага цивілізації» досить часто обертаються до людини негативними сторонами. Все частіше результатом людського впливу на природне середовище та його знищення стають нові хвороби. Технологічне навантаження не дає можливості природним екосистемам відновлюватись. Забруднення навколишнього середовища все більше впливає на психофізіологічний стан людини. Тож кількість людей, які мають певні відхилення, буде неухильно зростати, і їх необхідно буде адаптовувати до реальних умов життя, надаючи можливість реалізувати свої прагнення і закладені в них творчі потенції.

Принцип рівності

В основу психологічної моделі процесу інклюзії покладено принцип рівності. Діти всі рівні, незалежно їхніх від особливостей: фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних, мовних.  

Фізичні негаразди людини не завжди стають перепоною в її устремліннях, особливо коли здійснюються технологічні прориви в галузі медичного та естетичного протезування, створюються нові пристрої для допомоги людям з особливими потребами. Їм надається все більше можливостей долучитися до звичайного життя (обов’язковим стає обладнання пандусами будинків, магазинів, музеїв, культурних центрів, місць громадського харчування; створення мережі спеціального таксі, забезпечення можливості для пересування транспортом громадського користування і под.). Якщо в «цивілізованому» світі це вже є нормою, то в Україні це тільки несміливі кроки, які ще треба реалізовувати.

Для розуміння цього завдання має змінюватись свідомість наших громадян, але насамперед зміни мають відбуватися в системі освіти і медицини. Вчителі та медики зміною своєї свідомості мають дати поштовх усьому суспільству, бо саме через родину (у якій батьки виступають теж педагогами) і школу як найбільш розповсюджену соціально-культурну інституцію має набуватись і усвідомлюватись розуміння цінності кожного людського життя, його недоторканності, унікальності та можливості творчо реалізувати, удосконалюючи себе і світ навколо себе.  

Уже те, що цю проблему обговорюють, - великий крок уперед, який має змінити громадську свідомість. Хочеться вірити, що стандарти розвинених країн щодо людей з особливими потребами найближчим часом будуть утілені в житті нашого суспільства.

Досить часто вади, заподіяні природою або набуті в процесі життя людини, не є причиною її інтелектуальних обмежень. Люди з особливими потребами стають прикладом для наслідування здоровими людьми, які начебто необмежені нічим, крім власного бажання подолати свої лінощі і незначні складнощі життя.  

Адже, якщо люди, яких природа обмежила, здатні показувати чудеса досконалості та вміння долати проблеми, успішно реалізуючи власний творчий потенціал, тоді на що здатна і що може зробити людина здорова?  

Для прикладу варто нагадати життєвий шлях найвідомішого фізика-теоретика і астрофізика сучасності Стівена Хокінга (народився 8 січня 1942 року). Його ім’я нині ставлять поруч із ім’ям класика теоретичної фізики ХХ століття Альберта Ейнштейна. Доля була до Стівена Хокінга жорстока: понад сорок шість років він бореться зі своєю недугою, протиставивши їй наукову творчість, він став найвідомішим фізиком-теоретиком сучасності.

Хоча все доросле життя він страждає нейромоторним захворюванням (аміотрофічний боковий склероз), це не завадило йому мати чудову родину і досягти успіхів. І все це завдяки допомозі дружини, дітей та багатьох інших людей та організацій. У 1965 році Хокінг одружився з Джейн Уайлд, у них народились дочка та двоє синів. Після операції на горлі в 1985 році Хокінг утратив здатність говорити. Друзі подарували йому синтезатор мовлення, який було встановлено на його візку та з допомогою якого Хокінг може спілкуватися з людьми. Цей процес недосить простий: лівою рукою, яка працює краще за праву, Стівен набирає фразу, і вона з’являється на моніторі, після чого синтезатор її озвучує. Саме так він читає лекції не тільки на батьківщині, у Великій Британії, але і по всьому світу.  

Хокінг активно займається популяризацією науки. У квітні 1988 року вийшла друком його книга «Коротка історія часу», якій судилося стати справжнім бестселером. Завдяки цій книзі Хокінг став відомим на весь світ. У передмові він пише: «Мені сказали, що кожна поміщена в книзі формула вдвічі зменшить кількість її покупців. Тоді я вирішив узагалі обійтися без формул. Щоправда, наприкінці я таки написав одне рівняння - знамените рівняння Ейнштейна - E=mc².».

Сьогодні Стівен Хокінг обіймає посаду Лукасівського професора математики в Кембриджському університеті, тобто ту ж посаду, що її триста років тому обіймав Ісаак Ньютон. Незважаючи на тяжку хворобу, Хокінг веде активне життя, приміром у січні 2007 року він здійснив політ у невагомості на спеціально обладнаному літаку, а на 2009 рік заплановано його політ у космос.

Такі сильні люди, як Стівен Хокінг, надихають інших, даючи надію всім, хто має особливі потреби, і тим, хто здоровий. Своїм прикладом Хокінг учить, як треба любити і цінувати життя.

Багато людей усупереч невисокому соціальному становищу своїх батьків досягали успіхів - той же Стівен Хокінг походить із бідної англійської родини. Відомі письменники Тарас Шевченко, Микола Хвильовий, Павло Загребельний, Василь Стус, філософи Інокентій Гізель, Григорій Сковорода, науковці Михайло Остроградський (математик), Олекса Біланюк (задовго до А.Ейнштейна опублікувавши ряд праць із тахіонної проблематики, він довів, що існують надсвітлові частинки — тахіони, які не можуть рухатися зі швидкістю, меншою від світлової або рівною їй, тим самим започаткувавши нову галузь теоретичної фізики), Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей), створену яким модель здійснення польоту до Місяця використали американці в програмі «Аполлон»)… Соціальний статус людини є досить потужним механізмом формування її місця в суспільстві, між тим, досвід успішних людей вказує на можливість подолання і такої перепони. Людина спроможна стати над долею всупереч обставинам особистого і суспільного життя.

Ми всі різні в своєму емоційному сприйнятті подій в оточуючому світі. Ми по-різному налаштовані на бачення і власної діяльності. Ми розуміємо й цінуємо власний світ, а також світ оточуючих нас людей. Ставимось із розумінням до прояву своєї емоційної сфери, вчимося толерантно враховувати наші особливості та менталіте́тні засади (своєрідний стан, рівень розвитку і спрямованості індивідуальної та групової свідомості, здатність до засвоєння норм, принципів, життєвих орієнтацій, суспільних цінностей та адаптації до умов соціального середовища, можливостей впливу на нього, відтворення сукупного досвіду попередніх поколінь) виховання.

Людина стає людиною завдяки вмінню передати свої здобутки, взаємодіяти з іншими за допомогою мови. Безпосередньо людське мислення здійснюється за допомоги мовного інструментарію. Кожна мова «випромінює» власну «енергетику» самоідентифікації людини в суспільстві. Мова формується як сутнісна характеристика кожної людини, духовне і синергетичне (синергетика (англ. synergetics, від грецького. син — «спільне» и ергос — «дія») — це міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій») явище, що єднає людину з навколишнім світом.

«За тисячолітню історію існування мова впливала на людину, а людина постійно впливає і витворює мову, а разом вони існують у нерозривній єдності в межах «народного організму»: «мова, яку дарує нам народ, сама вже може показати нам, як безмежно нижче стоїть усяка особа, хоч би яка вона була освічена й розвинена, хоч би як вона була багато обдарована від природи, — перед великим народним організмом» (К.Ушинський).

«Засвоюючи рідну мову легко й без зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час думки і почуття тисяч поколінь, що передували йому і давно вже зотліли в рідній землі» (К.Ушинський). Ось чому важливо оберігати прагнення кожного до рідної мови. Слово є найтоншим інструментом впливу на людей. Естетика слова рідної мови – дієвий чинник впливу на душу дитини. Ось чому необхідно обережно, з розумінням ставитись до рідної мови кожної дитини.

Підтримуючи рідну мову в дітей за межами проживання їхнього етносу, батьки прищеплюють дитині духовність власного етносу, а вивчаючи мову країни, де дитина проживає зараз, вони допомагають їй краще зрозуміти історію і культурне надбання цієї країни.

Принципи розуміння

Інклюзія як процес спирається на розуміння інших. Підґрунтям такого розуміння є загальнолюдські цінності. Дуже важливо створити взаєморозуміння між людьми. Проте створення взаєморозуміння – це лише половина справи. Взаєморозуміння потрібно вміти утримати. Для цього необхідний ряд умов: взаємне бажання партнерів по спілкуванню зберегти досягнуте взаєморозуміння, вияв ними наполегливості, терпіння у зближенні позицій за розбіжностей, що можуть виникати з ряду питань, а також стриманість і поступливість, тактовність у спілкуванні.

Важливо навчитися бачити себе зі сторони, співставляючи власні уявлення про себе з тим, як тебе сприймають інші.  

Чого ж прагнуть усі люди, незалежно від особливостей (фізичних, інтелектуальних, соціальних, емоційних, мовних) і особливо люди з особливими потребами?

Ми бажаємо, щоб нас:

не жаліли, а розуміли;

не тільки співчували, але й сприймали такими, які ми є;

не виокремлювали, а бачили й рахувались із нашим потребами.

Тож дослухаймося один до одного, почуймо власне серце, включімо до дії розуміння, навчімося говорити так, щоб чути інших! Ми давно вже блукаємо в «країні глухих», ми рідко чуємо одне одного, нам часто заважають «переживання» за успіхи інших, хоча варто переживати за успіхи власні. Ми розучилися радіти простим речам: сонцю, вітру, шурхотінню осіннього листя, успіху наших колег і друзів. Як важливо жити на повні груди, сприймаючи світ таким, яким він є. Коли важко, завжди пам’ятаймо, що є надія, є підтримка ближнього! Тільки так ми зможемо подолати всі негаразди і дати шанс на краще життя людям з особливими потребами!

Джерело: http://www.pazl.ippo.org.ua

СУЧАСНІ ПСИХОЛОГІЧНІ ТЕХНОЛОГІЇ ІНКЛЮЗИВНОГО СУПРОВОДУ ДІТЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ

10 листопада 2011 р. у Рівненському інституті Університету «Україна» відбувся навчально-методичний семінар, на якому репрезентовано сучасні технології інклюзивного супроводу дітей з особливими потребами.

Першим етапом семінару стала доповідь професора О.О. Ставицького, ректора Рівненського інституту Університету «Україна», представив основні положення його монографії «Психологія гандикапізму». Гандикапізм – новий термін у психологічній науці, проте він безпосередньо стосується інклюзивного супроводу дітей з особливими потребами.

Гандикап – це психологічний комплекс, індивідуальне, внутрішнє прийняття себе людиною з особливими потребами, деформований образ «Я» під впливом функціональних обмежень особистості. Гандикапізм – соціальна установка, певні хибні погляди щодо людей з особливими потребами.

Принципи розуміння